Ця кураторська програма досліджує, як аудіовізуальна антропологія залучає архіви, щоб відучуватися від колоніальних візуальних режимів і водночас прокладати нові епістемічні й чуттєві шляхи. Спираючись на колаборативні, сенсорні та наративні підходи, програма пропонує дослідження в межах і за допомогою кіноетнографії — не як вікна у світ, а як підривних, перформативних, експериментальних практик, здатних творити нове знання завдяки взаємодії форми та змісту. Кіноетнографія наголошує на критичній рефлексивності, співпраці та тілесно-чуттєвому досвіді, а не на репрезентаційній майстерності — на підходах, спрямованих на демонтаж екстрактивістських звичок і запрошення до спільного, локалізованого світотворення та створення чуттєвого досвіду й знань.

У центрі моїх нинішніх досліджень — критика домінантних кінематографічних структур як «хижацьких концептів», що нав’язують світовому кіно західні, лінійні, еволюціоністські принципи, таким чином обмежуючи виражальний та епістемологічний діапазон наративів і намірів, які можуть бути висловлені. Це хижацьке домінування не суто естетичне — воно глибоко політичне, адже відтворює колоніальні форми темпоральності, конфлікту та суб’єктності. Усупереч такій гегемонії фільми у цій програмі є прикладами дестабілізації авторитетної репрезентації та переналаштування аудіовізуальної педагогіки й практик.

Архіви як деколоніальний метод

Фільми в цій програмі кидають виклик історичній ролі архіву як колоніального апарату — інструменту, що впорядковував, класифікував і фіксував суб’єктів в епістемічних ієрархіях. Архівне зображення тут стає простором тертя й можливостей. За допомогою перемонтажу, накладання, фрагментації чи стирання режисер(к)и можуть досліджувати «матеріальність і текстуру» наявних аудіовізуальних архівів, запитуючи, чи можуть виникнути нові сенси через «переспівставлення, перевикористання, переналаштування» — замість створення нових образів, які відтворювали б екстрактивні звички виробництва. Não há Imagens («Немає зображень») перетворює відсутність на критику, виносячи на передній план неможливість — або відмову від — колоніального зображення. «Досконала гармонія» повертається до родинної й особистої історії, роблячи пам’ять тілесним, тактильним досвідом зустрічі, що перегукується з естетикою сенсорної етнографії. «Сіна» використовує знайдені матеріали, щоб передати юридичні травми головної героїні від правової системи. «дезорієнтація» руйнує західні наративні очікування за допомогою сенсорної та радикальної асинхронності, пропонуючи простір дезорієнтації та критичного осмислення досвіду міграції. Зібрані тут фільми не просто демонструють архіви — вони мислять із ними, оголюючи їхні колоніальні нашарування і водночас пропонуючи нові стосунки між минулим і майбутнім. У цих роботах архів постає перформативним простором: не сховищем істини, а динамічним матеріалом, через який глядачі й глядачки стикаються з тим, як історія була сконструйована, прихована або нав’язана.

Чому? — Педагогіка та політика

Одного дня до мене прийшов студент і сказав, що знайшов фантастичний «предмет» для свого магістерського фільму — «іранську гей-спільноту, що живе у Стамбулі». Він додав, що має прямий доступ до цих людей і вже познайомився з представниками й представницями спільноти, які погодилися зніматися. Більшість наукових керівників/-иць з антропології чи кіно, а може і кінопродюсерів/-ок, сказали б: «Чудово, схоже, у тебе є доступ до рідкісного етнографічного поля або групи для зйомки». Але я лише запитав його: «Чому?». Чому він хоче робити цей фільм? Навіщо витрачати шість чи більше місяців свого життя на дослідження або зйомку цієї спільноти? І чому саме він, а не хтось інший, має робити цей фільм? Він не очікував таких «чому» й «навіщо» і не зміг відповісти прямо. Я запитував про те, що (для нього) стоїть за цим неймовірним доступом і матеріалом. Який справжній мотив — намір, що стоїть за створенням цього фільму? Розуміння «навіщо» і «чому саме я» — це, здавалось би, базове, природне запитання, яке будь-хто мав би поставити собі перед тим, як почати фільм чи дослідницький проєкт. Але його часто затьмарюють питання «що», «де», «як», «кого» і «скільки» — на мою думку, другорядні питання, що мають випливати з чіткого усвідомлення своїх намірів: чому ми хочемо робити цей проєкт? Це також перегукується з педагогічним наполяганням запитувати студентів/-ок, навіщо взагалі створювати ще одне зображення — і чи не може новий зміст виникнути натомість із «перевикористання, переналаштування» вже наявних матеріалів, щоб протидіяти домінантним режимам видимості.

Експериментальне кіно — це не жанр, а спосіб критичного навчання, що відкидає уявлення про те, що університети чи кіношколи мають готувати студентів/-ок до індустріальних норм або домінантних форм. Натомість студент(к)ам пропонують виконати невелику вправу, у якій на першому місці — чуттєвий досвід, спільне авторство та переосмислення архівного матеріалу. Зібрані в цій програмі «студентські» фільми та вправи, походять із власної освітньої екосистеми й показують, як експериментування дає режисер(к)ам можливість досліджувати власні позиціональності та структури, що надалі формують їхні зображення. Це і є «дослідження в кіно і за його допомогою» — методологічна орієнтація, у якій створення фільму стає способом мислення, а не формою репрезентації. Такий підхід перегукується з мультимодальною антропологією, сенсорною етнографією та перформативним поворотом у візуальній антропології, де дослідження постає через зустрічі, співпрацю та повторне експериментування. Експериментування з кіноетнографією в освітніх контекстах створює простір, де теорія й практика переплітаються, де форма вступає в діалог зі змістом і є невіддільною від намірів; де студентів/-ок і режисерів/-ок заохочують винаходити підходи, що відповідають їхньому власному досвіду, а не нав’язаним кінематографічним нормам.

Виводячи на перший план намір, матеріальність і чуттєвий досвід, ця програма підважує колоніальні осади образу та запрошує глядачів і глядачок до епістемічної переорієнтації. Це зустріч із кіно як деколоніальною методологією — практиками роз-учування, переуявлення та інакшого способу відчування.